Її називають українською Жанною д'Арк. Історія снайперки Євгенії, яка зустріла кохання всього свого життя на фронті

2022-11-23 12:14 aktualizacja: 2022-11-23, 16:23
Євгенія Емеральд, Fot. Instagram/libkos
Євгенія Емеральд, Fot. Instagram/libkos
Коли Росія напала на Україну, Євгенія Емеральд вирішила піти в українську армію снайперкою. Дівчина, яка раніше займалася ювелірним бізнесом, проміняла туфлі на підборах на військову форму. Довгий час їй доводилося стикатися з неприйняттям в армії та самотністю. Згодом на фронті вона знайшла кохання свого життя й вийшла заміж. «Підтримка близької людини дуже потрібна на війні. Коли я зустріла свого майбутнього чоловіка на вокзалі, то відразу зрозуміла, що ми створені одне для одного», – розповіла Євгенія в інтерв’ю PAP.PL.

PAP.PL: Яким було Ваше життя до вторгнення?

Євгенія Емеральд: Я будувала плани на майбутнє. За місяць до початку війни я подзвонила мамі і сказав: я нарешті щаслива, я знайшла свій шлях, справу життя, яка робить мене щасливою. Я створила клуб, який об’єднував людей. Мій ювелірний бізнес, де я пропрацювала 10 років, відійшов на другий план. На жаль, із наступом росіян на Київ всі мої плани зруйнувалися.

PAP.PL: Що залишилося у вашій пам'яті від 24 лютого?

- Я була вдома в Києві, відчувала, що Росія нападе. Моя інтуїція підказувала мені зробити ряд дій, щоб підготуватися до того, що може статися. Я закрила свою ювелірну майстерню, забрала все, що там було. У свою чергу я забрала з квартири сейф з боєприпасами. Я віддала адміністратору всі гроші, які в мене були, і попросила купити мені в супермаркеті всі продукти, які можуть бути найбільш потрібними і не зіпсуються: макарони, масло, сухі ковбаси, свічки, мило, побутову хімію, засоби гігієни, ліки. Я також купила багато чорного шоколаду. Під час Другої світової війни військові щодня отримували маленький шматочок шоколаду. Цей маленький шматочок шоколаду часто рятував їм життя, оскільки містить гормон щастя та калорії. Купувала також сигарети, алкоголь, такі звичайні людські речі.

PAP.PL: Ваша передбачливість виправдалася.

- Таке ставлення прищепив мені мій покійний батько, який усе життя готувався до війни. Він запасався на 5-10 років. Коли запаси вичерпувались або псувались, він починав збирати нові запаси. Про боєприпаси я подумала за місяць до війни. Вже тоді були великі проблеми їх купити, їх вже не вистачало.

PAP.PL: Тато навчив вас володіти зброєю?

- Ще в дитинстві він дав мені в руки рушницю. Він був мисливцем і навчив мене володіти зброєю. У дорослому віці я вирішила, що мені потрібно розвивати ці навички більш професійно, і почала тренуватися з бійцем, який повернувся із зони АТО у 2015 році. Ми тренувалися щосуботи. Для мене це також був спосіб зняти стрес. Я вже влучно стріляла і хотіла це розвивати.

Шкодую лише про те, що за два роки до повномасштабного вторгнення я припинила тренуватися, тому що більшу частину мого часу займав бізнес. Тому, коли почалася війна, я дуже переживала, що мої навички зникли, що я все забула. На щастя, навики, отримані під час стрільби, швидко повернулися. Однак я не усвідомлювала, як багато мені ще належить навчитися, особливо про військову снайперську роботу. Я тренувалась в тирах та стрільбищах. У мене було два дуже класних наставника-снайпера. Я дуже вдячна їм за досвід і допомогу. Але були й важкі моменти, коли я сиділа і плакала, думаючи, як жити далі з цією інформацією, якою я володіла.

PAP.PL: Коли ви вирішили піти на фронт?

- Насправді я прийняла рішення ще у 2014 році. Я тоді була молода, дуже амбітна. До військового комісаріату я прийшла добровольцем. Мій колишній чоловік не був проти, він підтримував мене в цьому. Але мені відмовили, тому що у мене маленька дитина, якій не було і 3 років. Тому я повернувся до свого звичайного життя. Тоді в Києві ми не відчували того, що відбувається в Донецькій і Луганській областях. Ми жили просто, за що мені потім було дуже соромно, коли я зрозумів, що таке війна і що відчували в той час люди, які на ній воювали. Коли в лютому почалося вторгнення, я не сумнівалась, що буду робити на війні. Спочатку доводилося відвозити своїх близьких у безпечні місця. Як тільки я зрозумів, що моя родина в безпеці і все в порядку, я зрозуміла, що треба йти в армію. Друзі благали мене не виходити з дому. Але я вже прийняла своє рішення.

PAP.PL: Чи були хороші дні на фронті?

- Кожен день був іншим. Історію фронту я поділяю на місяці і місця. У кожній локації я мала абсолютно різні щоденні обов’язки. Приємні спогади, які залишились у моїй пам’яті, були з Сум та Сумської області. Був квітень, ми були там близько двох тижнів. Більше солдатів, крім нас, там не було. Нас було 400 чоловік. Там у нас була снайперська команда. Саме тоді я повністю віддалась своїй новій професії. Ми багато тренувалися, ми почали отримувати чудові результати, було багато розвитку на тренуваннях.

Там були мої колишні наставники, що було по-своєму зворушливо. Як снайпери ми склали окрему касту. Після Сум нас усіх розформували по частинах. Ми з товаришем залишилися в своєму полку єдиними снайперами. Потім почалися дуже серйозні атаки. Багато снайперів загинуло. Після цього позитивних емоцій, пов’язаних з армією, у мене більше не було.

PAP.PL: Сьогодні жінки становлять 1/5 української армії і воюють нарівні з чоловіками. Як це бути жінкою де все одно переважна більшість в підрозділі це чоловіки?

- Багато моїх друзів вважали, що я в своїй стихії, тому що до війни я працювала тільки з чоловіками. Але бізнес і війна — це два світи. До війни я була кимось, а тут усі рівні. І неважливо, скільки у вас грошей, які у вас досягнення. Ви повинні підпорядковуватись. Коли я займалась бізнесом, я була вільна, мені не подобалася щоденна рутина роботи з 9 до 5. Мені подобалося працювати, коли мені хотілося, контролювати те, що я роблю. А тут цього немає. Доводиться навіть проситися в туалет чи сходити в магазин на каву. Ви не можете нічого робити самі, поки командир не дасть вам дозволу. Психологічно мені як підприємцю це було, напевно, найважче.

Багато хлопців приходили в підрозділи вже друзями, а в мене нікого не було. Мені було дуже важко адаптуватися. Спочатку я хотіла з кимось подружитися, але мене не прийняли. Вони сприймали мене або як якийсь сексуальний об'єкт, але точно не як подругу. Це було важко, що мене сприймали серйозно, я дуже страждала через це. Я зрозуміла, що знову, як і на початку свого бізнесу, потрібно проявляти себе і бути кращою за інших, щоб мене оцінили. Це був справді дуже важкий момент.

Кожна жінка мене зрозуміє, ситуація в армії нічим не відрізняється від тієї, яка існує в інших середовищах. Коли чоловікам відмовляють в увазі, це сприймається не дуже позитивно. Свої принципи з бізнесу я перенесла до армії: на війні немає романтики, ми на роботі. Але мої найбільші проблеми почалися, коли ми отримали Starlink через три місяці після початку війни. Я почав заходити в соцмережі, щоб щось показати, щось розповісти. Коли почали з'являтися статті зі мною, хлопцям це не дуже сподобалося, що ЗМІ приділяють мені більше уваги. Це било по їхньому чоловічому его.

PAP.PL: Що для вас було найважчим на фронті емоційно і фізично?

- Перший місяць був фізично дуже важким. Щодня я отримувала нові травми. На щастя, у нас був чудовий парамедик – Джек. Важко нести все ваше військове спорядження, бо воно становить половину вашої ваги. Але фізично звикаєш. Проте морально та емоційно я не можу звикнути до того, що відбувається на війні. Найважче було, коли я втратила свого наставника-снайпера, який навчав мене військової снайперської справи, якого я дуже любила як людину, як вчителя. Коли він помер, це мене дуже зламало. Я думала, що мені кінець. Я емоційно піддалась. Все пішло шкереберть. Я була у такому стані півтора місяця. Думала, що звідти не вийду.

Але знову ж таки, людина до всього пристосовується. Я просто почала переналаштовувати свій мозок і змушувати себе жити. Я постійно повторюю своїм побратимам, що війна рано чи пізно закінчиться і життя стане іншим. Для когось, на жаль, життя обривається на війні. Але я вважаю, що якщо вдалося пережити війну, то треба починати знову повертатись до життя.

PAP.PL: Чи зазнавали ви дискримінації на полі бою?

- Ні. По-перше, у бою ніколи не знаєш, хто є хто. Ви всі однаково одягнені. Можна побачити саму екіпіровку. Якось мої хлопці поставили питання: якщо чоловік і жінка поранені, але чоловік лежить ближче на полі бою, то до кого першим ти побіжиш – до чоловіка чи до жінки? До того, хто лежить ближче, до чоловіка. Це логіка війни. Тому в бойових діях немає дискримінації, всі рівні.

PAP.PL: Ви сказали раніше, що нікого не підпускали до себе. Як так сталось, що ви закохалися на фронті?

- Це незвичайна історія. Відразу хочу пояснити, що я не закохалась в колегу зі свого полку, тому не порушувала своїх правил. Мій чоловік з іншого підрозділу. Я воювала у Національному полку в спецпідрозділі, а він у ЗСУ. Ми служили в різних регіонах. Ми зустрілися випадково, хоча багато хто каже, що це була доля і я потрохи починаю в це вірити. Підтримка близької людини дуже потрібна на війні. Хлопці в моєму полку мали дружин або дівчат і мали з ким поговорити, на відміну від мене. Я не турбувала своїх друзів, тому що вони не розуміли б, так само я не турбувала маму, тому що я не хотіла, щоб вона хвилювалася. Але коли є кохана людина, то йому можна пожалітись, і побути слабкою, а мені дійсно не вистачало цієї чоловічої підтримки. Я думала, що в цьому підвалі, де ми сиділи, я назавжди залишуся одна, тому що шанси когось зустріти були нульовими. Мене оточували тільки мої побратими. У мене не було особистого життя. Кілька разів мені дозволяли повернутися додому в Київ. Перший раз це були похорони, другий раз я просто прийшла в квартиру, лежала на дивані і просто дивилась дурні фільми, мені не хотілося нічого робити. Тож у мене не було можливості ні з ким зустрітися.

Все змінилося завдяки одній статті. Про мене писав український журнал "Elle", і це побачив мій майбутній чоловік. Він написав мені в соцмережах, був вражений тим, що я роблю, висловив свою повагу. Відтоді ми почали спілкуватись одне з одним щодня. Ми телефонували один одному. Коли я була на службі, чи в нарядах він завжди був зі мною на зв’язку. Коли я дізналась, що він має ротацію і перебуває в Києві, я теж попросила у командира кілька вихідних. Оскільки в нас дуже добрі стосунки з командуванням, вони мене відпустили на три дні.

Коли я приїхала до Києва, була п'ята ранку. Ми зустрілися на вокзалі. Ми подивилися один на одного, і я відразу зрозуміла, що це мій майбутній чоловік. Ці три дні разом лише підтвердили, що ми створені один для одного. Наступна наша зустріч була на фронті. Він приїхав зі свого фронту на мій познайомитися з командирами і там зробив освідчення. Хтось може сказати, що це сталося дуже швидко. Але на війні один день рахується як тиждень, іноді як місяць чи рік.

PAP.PL: Що ви зробите першим після війни?

- Якось я сказала, що перше, що зроблю після закінчення війни, це кину палити й одружуся. Я вже кинула палити, вийшла заміж і навіть завагітніла. Тому я виконала свій план максимум. Війна на фронті для мене закінчилася. Я досі працюю в армії, але як цивільна. Про що я зараз мрію? Хотілося б трохи відпочити морально і емоційно, тиждень нічого не робити вдома, подивитися фільми. Зараз я на іншому бойовому фронті: інформаційному, гуманітарному, волонтерському. Після закінчення війни з сусідом, в Україні буде війна внутрішня з тим що буде відбуватись всередині нашої держави, де випливе багато різних речей. Тому нам доведеться багато працювати, щоб Україна була класною та розвиненою державою.

Розмовляла Iryna Hirnyk

Brak