Центр Лемкіна збирає свідчення про злочини Росії в Україні

"Я з Харкова", - розповідає Катерина Леонтьєва в інтерв'ю ПАП. "О п'ятій годині ранку 24 лютого я прокинулася від того, що десь під Харковом впав снаряд. Я це зрозуміла, ну.... Я знала, що буде війна, і ось вона почалася. У мене був зібраний евакуаційний рюкзак протягом восьми років, тому що я знала, що буде війна, що вона не закінчиться на Донбасі та Криму. Я додала деякі речі, розбудила доньку, їй зараз 15, тоді їй було 14, ми забрали нашого щура і пішли", - розповідає Леонтьєва.

"Ми не знали, куди їдемо, ми просто знали, що повинні бути якомога далі від російського кордону" - підкреслює вона. "Після двох днів дороги ми приїхали до Перемишля, де перше, що я зробила, це написала своїй родині, тому що ми не мали зв'язку близько дванадцяти годин, і я знала, що в такій ситуації може подумати сім'я. Я не знала, що вони подумають. Тому я написала родині, а потім ми зустрілися з волонтером, приватною особою, яка прийшла допомогти", - повідомляє Леонтьєва. "Сім'я з Варшави сказала, що у них є вільна квартира. Вони прихистили нас з донькою і нашим щуром. Ми поїхали в ту квартиру з серцем, сповненим вдячності".

Кілька днів "ми з донькою шукали можливості допомогти, як волонтери, як перекладачі, щоб щось робити, а не сидіти склавши руки. Я займалася різною волонтерською роботою". Зрештою, "я почала працювати волонтером в Інституті Пілецького, в Центрі Лемкіна. Я брала інтерв'ю у свідків. Після кількох місяців активної роботи мене запросили стати частиною команди, і тепер я працюю в Центрі Лемкіна у Варшаві".

Леонтьєва зібрала десятки свідчень. "Наша команда постійно працює в центрах для біженців. Більшість свідчень подано у формі паперових анкет. Люди "не хочуть показувати свої обличчя в камеру, бо ніколи не знаєш, що може статися".

Якуб Керсіковський, творець мультимедійної інсталяції, яка була представлена в Інституті Пілецького в Берліні, розповів ПАП, що "при створенні цієї інсталяції, яка є невеликою, але з часом, можливо, досягне такого розміру у Варшаві, що її можна буде назвати виставкою, у нас перед очима був образ розбитого дзеркала. Ми уявляли світ в Україні, світ війни, світ руйнувань, те, що люди відчувають щодня - жорстокість, варварство, звірство російських солдатів - як своєрідне дзеркало, що розкололося на всі боки. Збираючи осколки цього дзеркала у вигляді свідчень наших очевидців цього звірства, ми намагаємося відтворити цей образ. Саме в цих шматках, фрагментах".

"Ми не можемо достукатися до всіх свідків, бо їх тисячі, це неповна картина, як розбите дзеркало", - підкреслив Керсіковський. "З іншого боку, ми вважаємо, що вона є достатньо репрезентативною, щоб ми могли дивитися крізь неї і бачити в ній війну. Звідси і назва виставки - "Крихти нерозслідуваних злочинів". Ці крихти і є нашими свідками, свого роду найчистішим вираженням того, що сталося".

Керсіковський підкреслює: "Здається, ми піддаємося певній таблоїдизації війни, про війну розповідають скрізь у засобах масової інформації, часто також інтерпретуючи, тобто використовуючи для різних цілей, наративи. На противагу цьому, показання свідків є чистими. Ми просто даємо голос свідкам".

Леонтьєва та Керсіковський розповідають про окремі дошки інсталяції. "На фото, яке ви зараз бачите, дев'ятирічна дівчинка показує нам яму, де спалювали в'язнів", - розповідає ПАП Керсіковський. "Ця її посмішка, з одного боку, абсурдна, але з іншого боку, вона дає надію, що вони впораються. Те, що вона залишилася в Харкові з мамою, з бабусею, що зараз, показуючи нам осколки ракет і показуючи яму, де спалювали трупи, вона танцює з собакою і посміхається, дає надію, що, можливо, її психіка колись дозволить їй пережити цей досвід".

"Мені цікаво, що люди в цьому зруйнованому світі шукають красу. Вони роблять такі садки", - показує Леонтьєва на ділянку саду позаду дівчини.

Наступне фото. Вбитий чоловік пані Оксани пролежав на компостній купі 46 днів. "Тут видно, що він був поранений в живіт, руки зв'язані", - зазначає Керсіковський. "Дружина була впертою, вона сказала, що не поїде з села, поки не знайде свого чоловіка або не дізнається, де він похований. Через 46 днів, у квітні, чоловіка знайшли на компостній купі, за кілька будинків від місця, де вона жила. Ми супроводжували її з камерою, коли вона знайшла тіло чоловіка".

"Ось історія "Діда", так ми його називаємо, або Анатолія, який був ув'язнений на сто днів. Коли росіяни хотіли його вбити, вони сказали, що розстріляють його, якщо він розмовлятиме українською, він сказав, що для нього це не має значення...". "За кожне слово українською його било струмом..." - розповідають Леонтьєва та Керсіковський.

Центр Лемкіна "поставив перед собою завдання документувати війну, збирати свідчення, якомога краще достукатися до біженців у Польщі та до тих, хто залишився воювати, та катованих людей в Україні. І це те, що ми робимо. І це те, що ми будемо продовжувати робити", - запевняє Керсіковський. "Працівники Центру Лемкіна знають, для чого вони це роблять. Здебільшого вони мають українське походження. (...) Ця робота важлива для України". Леонтьєва додає: "І не тільки для України".

З Берліна Berenika Lemańczyk (PAP)

опр. Dmytro Menok

dmd/