Допити з мішком на голові, постійні побиття – українка розповіла про муки в російській в'язниці

Юлія жила з чоловіком і двома дітьми в Торезі (нині Чистякове), шахтарському містечку в Донецькій області, яке у 2014 році окупувала Росія.

"Це був березень 2021 року, майже за рік до нападу Росії на Україну. За нами прийшли вночі з так званого Міністерства державної безпеки (МДБ) "ДНР". Вони почали звинувачувати нас у тому, що ми українські шпигуни, що ми працюємо на СБУ. Вони забрали мене і мого чоловіка. Мені натягнули мішок на голову, я не могла дихати, говорила їм про це, але ніхто не реагував. Як тільки я намагалася послабити мішок, вони затягували його ще тугіше. Думаю, їм це сподобалося", – стверджує вона.

Юлія вважає, що її затримали за проукраїнську позицію, яку вона не приховувала в рідному місті. "Багато знали, що ми підтримуємо Україну, і що ми поїдемо з міста за першої нагоди, бо життя було там нестерпне. Так, люди знали про це, і, можливо, хтось із наших знайомих повідомив про нас. Але я цього точно не знаю, це залишається загадкою", – каже вона

Із СІЗО МДБ її перевезли до "Ізоляції", колишнього центру сучасного мистецтва в Донецьку, який "ДНР" перетворила на в'язницю – її порівнюють із концтабором. Там жінці сказали, що оскільки вона не збирається співпрацювати, то її доведеться змусити до цього. З першої зустрічі з охоронцями цієї в'язниці вона запам'ятала гучну музику і нестерпний біль.

"Вони голосно увімкнули музику, зняли наручники, поставили обличчям до стіни та почали бити. Били скрізь, по ногах, по боках, куди завгодно. Коли я намагалася захищатися, мене били ще сильніше. Потім мене роздягли, агресивно зриваючи з мене все, після чого сказали одягнутися і повели в камеру", – розповідає Юлія.

"Я не думала ні про що інше, окрім дітей. Те, що вони залишилися вдома самі, було найстрашніше", – підкреслює вона.

Її нові співкамерники пояснили їй, що "Ізоляція" – це "дика в'язниця", де немає правил, а ув'язнені не мають жодних прав. Єдиний обов'язок в'язнів – виконувати накази.

"Упродовж дня нам не дозволяли ні сісти, ні лягти на ліжко. Ти весь день на ногах, і як би тобі не було погано – ти повинен стояти. Якщо хтось сідав, то карали тим, що давали дерев'яні відра, які ми годинами тримали витягнутих догори руках і таким чином "підтримували небо"" – згадує жінка.

За камерою, де сиділа Юлія, цілодобово стежили через відеоспостереження. "Вони весь час дивилися, що ми робимо. Туалет був за перегородкою, яка діставала до пояса. Ти сідаєш, а тебе бачать через камеру. Ти навіть не можеш сховатися в туалеті", – розповідає вона.

Одним з обов'язків ув'язнених жінок було вивчити гімн "ДНР". Коли охоронці заходили до камери, жінки повинні були встати, повернутися спиною до дверей і натягнути на голову пакет. "Якщо хтось із нас не встигав цього зробити, нас усіх били. Так само було і з гімном. Якщо ти не вміла його співати – за це відповідали всі. Я не могла цього навчитися, дівчата були на мене злі", – зізнається Юлія.

Вона розповідала, що бачила, як чоловіків в "Ізоляції" карали, змушуючи робити тисячі присідань і сотні віджимань, людей катували електричним струмом.

15 жовтня 2022 року, більш ніж через пів року після початку російської агресії проти України, Юлія почула голос охоронця, який назвав кілька імен, зокрема й своє. Жінкам наказали забрати свої речі та вийти з камери. Наступного дня із зав'язаними очима та обмотаними скотчем руками їх посадили у вантажівку і відвезли до російського міста Таганрог.

"Нас посадили в літак. Там я побачила, що нас багато. Було багато жінок у цивільному одязі, але також жінок-солдатів. Російські солдати, які нас перевозили, не говорили, що ми їдемо на обмін. Вони стверджували, що кількох з нас везуть до таборів для військовополонених, а інших – на страту", – згадує вона.

"Мене звинуватили за статтею, за яку їхній закон передбачав покарання від десяти років ув'язнення до розстрілу. Багато дівчат плакали, бо вірили їм. Я розуміла, що це обмін, я вірила в це, я не піддавалася паніці", – стверджує Юлія.

Коли літак приземлився, жінки зрозуміли, що перебувають в окупованому Росією Криму. Звідти їх перевезли вантажівками до Василівки Запорізької області, де і відбувся обмін.

"Я була здивована, тому що дві жінки відмовилися повертатися на підконтрольну Україні територію. Серед них була одна з моєї камери, яка, сидячи з нами, запевняла, що вона за Україну. Найкраще те, що її не відпустили,а відправили назад до Донецького СІЗО", – згадує Юлія.

Після звільнення вона воювала з Росією, щоб повернути своїх дітей і знайти чоловіка. Синів вона побачила лише через два місяці – ними опікувалися друзі родини. Всі троє зустрілися на автовокзалі в Києві майже через два роки.

"Я все ще шукаю свого чоловіка. Все, що ми знаємо, це те, що він живий. Україна просить обміняти його, а Росія відмовляється. Я працюю над відновленням стосунків з дітьми. Ми живемо з друзями в Києві", – підсумовує Юлія в інтерв’ю PAP.

З Києва Jarosław Junko (PAP)

Опр. Roman Havryshchak

hav/