Кураторки CSW: співпраця з українськими митцями та мисткинями не повинна бути актом милосердя
"Співпраця з українськими митцями та мисткинями не повинна бути актом милосердя або формою допомоги", – заявила PAP директорка Центру сучасного мистецтва – Замок Уяздовський (пол. Centrum Sztuki Współczesnej – Zamek Ujazdowski) Анна Лазар. Вона додала, що йдеться не про показ українців виключно у "військовому гетто", а про демонстрацію того, що ми всі "є частиною єдиного цілого".
Робота "Європа" авторства Агнешки Каліновської має форму напису, що виконаний з використаних струн рояля. Мисткиня звертається через неї до подвійного значення слова "виграні": з одного боку, струни вже зношені, а з іншого – переможні. Робота показує, що Європа, яка створила мову демократії, рівності та прав людини, має також власну неприглядну історію насильства, колоніальних ієрархій, воєн і виснаження. У переплетенні скручених, порваних, але все ще таких, які несуть відгомін музики, струн постає потреба знайти нову ноту.
Спільна робота Лади Наконечної та Анастасії Чередніченко зображає завісу, виконану з ниток з кришталевих елементів. Її центральним елементом є частини люстри Драматичного театру в Маріуполі, зруйнованого у 2022 році. Це не реконструкція моменту трагедії – російського нападу на театр і злочину проти людей, які шукали там прихистку, а радше простір для самостійного відтворення подій.
Обидві роботи представлені на виставці "Цей кіт був намальований під час війни" в Замку Уяздовському, яка досліджує відносини між мистецтвом і досвідом збройного конфлікту. Вона ставить питання про сенс діяльності під час крайнього кризового стану: чи можна творити, коли війна пронизує всі міжлюдські стосунки та створює атмосферу постійного напруження?
Кураторками виставки є українська художниця Лада Наконечна, яка раніше була резиденткою CSW та директорка закладу Анна Лазар.
Кореспондентка Польського Агентства Преси порозмовляла з мисткинями, які поділилися своїм баченням ситуації, в якій опинилися українські митці та розповіли про розвиток культурного життя в Україні.
PAP: Минуло чотири роки від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Яка зараз ситуація українських митців?
Лада Наконечна: За цей час вона сильно змінилася. Сьогодні люди прагнуть мистецтва. Відбувається багато культурних подій: виставки, концерти, спектаклі. Порожні простори музеїв і галерей заповнюються новим сучасним мистецтвом. Раніше представлені роботи були сховані або вивезені через загрозу руйнувань під час війни. Можна сказати, що інституції звільнилися від старого мистецтва і стали місцем для живих митців.
Інша ситуація склалася довкола самих митців. Чоловіків зобов’язують до військової служби. Вони не можуть відкрито брати участь у культурному житті, виставках, користуватися публічними просторами, як жінки, зокрема, через ризик мобілізації. Хтось з різних причин ховається, бо мають дітей або літніх батьків, про яких треба піклуватися.
З іншого боку, є й ті, хто залишив мистецтво, вважаючи, що воно не допомагає у вирішенні ситуації. Вони обрали службу в армії, як, наприклад, Давид Чичкан, який загинув на фронті в серпні 2025 року.
Мобілізувалося також багато жінок зі світу мистецтва. Наприклад, Олена Апчель, активістка, дослідниця, перформерка та режисерка, або Маргарита Половінко, художниця, яка загинула на війні минулого року.
Анна Лазар: Всі українські митці, роботи яких представлені на виставці "Цей кіт був намальований під час війни", воюють, працюють для армії або збирають гроші як волонтери для підтримки військових.
Катерина Лібкінд у своїх роботах використовує власну кров – це її стратегія опору. Завдяки цьому, як вона каже, саме вона вирішує, що з її жил витікає кров – це не рішення російського солдата, який стріляє в неї чи скидає вибухівку на Київ, де вона живе.
PAP: Яка економічна ситуація у митців в Україні?
Л.Н.: Важка, тому ті, хто живе за кордоном, намагаються допомогти – збирають гроші, організовують стипендії, допомагають з участю у виставках. У 2020 році ми з Анною створили проєкт "Далекі стерпні вбивства" (пол. "Zabójstwo do przyjęcia"), який був покликаний підвищити видимість мистецтва, задокументувати художні рефлексії у перші тижні ескалації російської агресії та виплачувати гідні гонорари митцям, що брали в ньому участь.
PAP: Чи відрізняється західна частина України від інших регіонів у цьому плані?
Л.Н.: Так, різниться, особливо від східної частини (України). З Харкова, що знаходиться близько до фронту, деякі митці переїхали до Львова. Частково туди перенесли й Харківську академію мистецтв. Львів отримав ширшу перспективу. Проте ближче до лінії фронту все ще організовують виставки та перформанси.
Раніше в Україні не було так багато малих мистецьких та культурних ініціатив. Тепер вони є по всій країні.
PAP: Чи створюють мистецтво на фронті?
Л.Н.: Так, наприклад у Запоріжжі, яке щодня піддається ракетним атакам, нещодавно презентували роботи групи Назва змінна / Variable Name, створеної Валерією Карпан та Мариною Мариніченко. Саме з Запоріжжя до CSW приїхала робота "Так близько, що майже можна доторкнутися". Елементами цієї інсталяції є керамічні об’єкти. Вони були створені під час воркшопів та занять, де учасники ліпили для себе моделі додаткового органу. Розмови під час цих занять стали основою сценарію також представленого відео: група молодих людей перебуває в печері або сховищі і розмірковує про своє тіло в умовах небезпеки.
А.Л.: Багато культурних подій відбувається і в Харкові. У місцевому осередку сучасного мистецтва ЄрміловЦентр приміщення галерей розташовані під землею і виконують також функцію сховку. Там діє дуже амбітна виставкова програма. Харківський Музей літератури під керівництвом Тетяни Пилипчук поєднує сучасне мистецтво з літературою. Коли через руйнування будівлю довелося ремонтувати, діяльність не зупинилася навіть на мить.
PAP: Чи кожна робота українського митця сьогодні стосується війни? І чи є ще місце для неангажованого мистецтва?
Л.Н.: Роботи на нашій виставці в CSW стосуються політики та актів насильства, але не є їх ілюстраціями. Проте дедалі більше митців досліджують свій досвід, зокрема тілесний, в умовах постійної загрози. На початку війни мистецтво було більш прямим, майже кричало про те, що відбувається в Україні. Сьогодні частіше створюють роботи, що здаються віддаленими від конфлікту, хоча все ще важливі для людей, які живуть із відчуттям, що завтра може не настати.
Багато митців почали архівувати свої попередні роботи. Звісно, не всі твори на передовій можна врятувати, як казала Жанна Кадирова під час візиту до CSW. Їй вдалося вивезти скульптуру "Оригамі-Олень" з центру Покровська, яка представить Україну на цьогорічному Венеційському бієнале і яка раніше експонувалася в CSW.
А.Л.: Митці почали більше дбати про документування життя – не тільки свого, а й усього навколо: природи та повсякденності. Наприклад, Денис Панкратов веде гербарій, збирає квіти та рослини з місць, де перебував як солдат. Ксенія Гнилицька малює архітектуру, яка може зникнути в будь-який момент. Раніше вона малювала будівлі, що підлягали знесенню. Чи це ще про війну, чи вже ні – питання відкрите.
PAP: Які завдання польських культурних інституцій виникають щодо українських митців?
А.Л.: Ми повинні створити простір, який дозволить зрозуміти, де сьогодні знаходяться Україна та Польща. Україна, наш сусід, бореться не лише за власні кордони, а й за нашу безпеку. Тому головне завдання польських культурних інституцій – це увійти у відносини з цією ситуацією на культурному полі. Виставки та резиденції важливі, але це додаток. Насамперед ми повинні розвивати критичне мислення. Водночас, як видно на нашій виставці, наше завдання – показувати ширший глобальний контекст мовою мистецтва. Це спосіб оновити розуміння того, де ми знаходимося як суспільство.
Ми повинні бути відповідальними і шукати цю відповідальність у створенні сміливого простору, простору, де художня експресія долає межі. Польща повинна розглядати українських митців як важливу точку відліку, бо вони показують, що можливо у мистецтві, коли людям загрожує смерть.
Найважливіше – виконувати суспільну місію з усвідомленням, що мистецтво не є нейтральним – воно має бути сміливим, вільним та підвищувати громадянську відповідальність.
Л.Н.: Багато інституцій після початку війни відчинили свої двері для українських митців. Але цього недостатньо. Один чи інший митець може отримати видимість, але це не змінює ситуацію. За кордоном було багато виставок, які показували трагедію України, але часто їх сприймали як щось зовнішнє: це їхня проблема, ми можемо подивитися, підтримати – і на цьому все. Натомість потрібно більше – спільна мова та площина для побудови майбутнього.
PAP: Чи спостерігаєте ви зміни у ставленні світових і польських інституцій до українських митців?
А.Л.: Спочатку багато хто не вірив, що події на кшталт Бучі відбуваються насправді. Українські митці хотіли сказати: "Подивіться на те, що відбувається в Україні!". Сьогодні всі усвідомлюють жорстокість війни, але знання не змінило ситуацію. Йдеться не про показ українців у "військовому гетто", а про демонстрацію того, що у цій ситуації ми разом і що ми є частиною єдиного цілого.
Чи це відбувається в польських та міжнародних інституціях? Не завжди. Хоча можна помітити певні зміни. Українці співтворять програми, наприклад, у Варшавському музеї сучасного мистецтва чи в галереї Захента – Національній галереї мистецтв (пол. Zachęta Narodowa Galeria Sztuki). Галерея Арсенал у Білостоку свідомо організовує монографічні виставки українського мистецтва. У Любліні відбулася виставка Павла Ковача, члена колективу Open Group, який зараз служить у Збройних силах. Наш культурний світ стає дедалі відкритішим, також тому, що українці жили і живуть у Польщі та давно співпрацюють з польськими інституціями на різних рівнях.
Л.Н.: У світі ситуація відрізняється від польської. Зараз я живу в Німеччині, де також велика українська спільнота. У берлінській daadgalerie, програму якої співкураторую з Беттіною Кляйн, на початку повномасштабної війни був великий інтерес до "тих інших", але тепер привернути увагу до виставок українського мистецтва все складніше, бо люди втомилися дивитися ті самі сюжети в новинах і в інтернеті.
Я вірю, що можна змінити культурну матерію в такий спосіб, аби українські та польські митці знайшли спільну площину для розмови про ситуацію в Східній Європі. Як на цій виставці – ми повинні створювати простір для міжнародного мистецтва і дебатувати про виклики, з якими стикаємося. Культура є важливою складовою життя, вона дозволяє українцям далі боротися та вірити, що вдасться захистити їхні землі.
А.Л.: У разі, якщо вдасться усвідомити, що вся архітектура глобального світу змінюється, а Україна є важливою частиною цієї структури. Якщо це розуміти - тоді легше буде залучатися.
PAP: Як цього досягти?
А.Л.: Насамперед, співпраця з українськими митцями не повинна бути актом милосердя або формою допомоги. Це має бути свідоме діяння, що передбачає рефлексію над ситуацією та власною ідентичністю. Бо без цього ми залишимося байдужими.
У Польщі ми маємо досвід Голокосту, знаємо, що фігура свідка не є нейтральною. Крім того, якщо зараз ми нічого не зробимо щодо російської агресії, те ж саме може трапитися з нами. Ми повинні бути свідомими громадянами сучасної культури. Не можна сприймати її лише як розвагу.
Інтерв’ю взяла Zuzanna Piwek
Анна Лазар – авторка текстів, кураторка та перекладачка. Працювала також у публічній та культурній дипломатії, а також у МЗС Польщі як заступниця та виконуюча обов’язки директора у Польських інститутах у Києві (2008-2014) та Санкт-Петербурзі (2015-2018). Членкиня команди Архіву жінок на базі Інституту літературних досліджень Польської академії наук (IBL PAN), а також польської секції AICA. З 1 квітня 2025 року очолює Центр сучасного мистецтва – Замок Уяздовський у Варшаві.
Лада Наконечна – візуальна художниця та кураторка мистецьких проєктів. У своїй творчості досліджує взаємозв’язки між образом, пам’яттю та політикою. Співзасновниця колективу R.E.P. (Revolutionary Experimental Space). Її роботи представлені, зокрема, у колекції Музею мистецтва в Лодзі. Також займається освітньою діяльністю, концентруючись на ролі мистецтва в контексті соціальних та політичних трансформацій, особливо у Східній Європі.
Виставку "Цей кіт був намальований під час війни" можна відвідати до 13 вересня в Центрі сучасного мистецтва – Замок Уяздовський у Варшаві. (PAP)
Опрац. Ihor Usatenko
iua/
