Польський волонтер: війна в Україні – це не фільм, а реальна загроза по той бік кордону
Попри війну, постійну небезпеку та російські обстріли, в Україні й надалі живуть багато іноземців, зокрема поляків і людей польського походження. Вони будують тут своє життя, займаються волонтерством і підтримують Україну в боротьбі з Росією.
"Я хотів би сказати полякам і європейцям: якщо можете - допомагайте. Але не судіть про те, чого не бачили на власні очі. Війна в Україні – це не кіно. Це реальна загроза по той бік нашого кордону", – сказав PAP польський волонтер Доріан Янковський.
Найсильніший образ від 24 лютого 2022 року, який йому запам'ятався, – це вид біженців на кордоні. "Діти на руках, холод, виснаження і невпевненість у завтрашньому дні. А ще я бачив силу – жінок, які посміхалися дітям, дякували їм за допомогу", – згадує він.
Янковський зізнався, що, допомагаючи Україні, він відчуває, що виконує свою місію. "Я вважаю, що подаю приклад. Страх більше мене не паралізує, і я вірю, що добро врешті-решт переможе зло", – зазначив він.
"Я бачив, як звільняли Бучу, Ірпінь і Бородянку. Місяцем раніше я сам міг загинути, намагаючись дістатися до Києва. Ці картини залишаться зі мною на все життя. Я був у звільненому Херсоні і бачив, як після руйнування дамби вода стала ключовим ресурсом для виживання", – згадує поляк.
Янковський з сумом зазначив, що багато його побратимів загинули, як з Міжнародного легіону, так і зі Збройних сил України.
"Я був у Куп’янську. Це був дуже інтенсивний досвід, інколи ми буквально ходили по межі смерті. Не знаю, як сталося, що я досі живий, але продовжую допомагати. Вважаю, що це звичайна людяність. Я ніколи не хотів би, щоб мої близькі опинилися в тій ситуації, в якій сьогодні перебувають громадяни України", – підкреслив він.
За словами волонтера, з початком війни в українсько-польських відносинах сталося "щось надзвичайне".
"Парадоксально, але замість того, щоб розділити наші народи, війна в певному сенсі ще більше зблизила їх. Я знаю багато польсько-українських шлюбів, багато людей, які чесно працюють і платять податки. Я бачу відносини, які виникають природно з поваги і взаємодопомоги", – перерахував поляк.
Багато поляків почали допомагати Україні ще на початку війни, але були й ті, хто провів тут частину свого життя і, попри можливість виїхати в безпечну Польщу, вирішив залишитися. Одним із таких є 70-річний Мар'ян Каня, директор школи при Товаристві відродження польської культури ім. Юліуша Словацького в Кременці, який живе в Україні вже 22 роки.
Він був у Кременці, коли війна почалася на повну силу. Як громадянин Польщі, він отримав пропозицію від консульства евакуюватися, але вирішив залишитися. Чоловік підкреслював, він не міг "покинути все і втекти, оскільки там залишилися сім'ї з дітьми польського походження".
Правління його товариства швидко змінило свій профіль, зосередившись на організації поїздок до Польщі для тих, хто бажав виїхати, і на допомозі тим, хто залишився. Завдяки співпраці з польськими організаціями Каня створив розгалужену систему логістичної та гуманітарної підтримки.
Каня зазначив, що на Тернопільщині допомога з боку Польщі дуже цінується. Мешканці висловлюють свою вдячність, а місцева влада відзначає асоціацію за її соціальну діяльність. "Це дає мені сили – я живу тут, живу і чекаю, коли закінчиться війна і настане щось краще", – каже він.
"Досі бракує електроенергії та води, і ситуація нестабільна. Я звертаюся до поляків і Європи з проханням не забувати про Україну. Особливої турботи потребують люди похилого віку польського походження, а також тисячі внутрішньо переміщених осіб та одиноких жінок, чиї чоловіки загинули на фронті", – підкреслив він.
Війна відбувається не лише на сході та півдні України, вона зачіпає всі області, де проживають переселенці, які також потребують допомоги. Її вони можуть отримати, зокрема, у Житомирському польському центрі освіти і науки.
Центр був заснований у 2013 році українкою польського походження, доктором Наталією Шумлянською, випускницею польської філології Варшавського університету. З 24 лютого 2022 року центр став координаційним пунктом гуманітарної допомоги, через який проходили вантажі допомоги як для військових, так і для цивільного населення.
На початку війни Шумлянська була вдома в Житомирі.
"Коли я почула про обстріл аеропорту в Житомирі, я зрозуміла, що це кінець нормального життя", – згадує вона. За підтримки Польщі їй вдалося вивезти групу людей польського походження до Варшави. У польській столиці вона влаштувалася на роботу вчителькою, але через кілька місяців вирішила повернутися в Україну.
Як вона зазначає, це було свідоме рішення. Сьогодні вона не думає про виїзд, тому що, за її словами, Україна – це її місце і її дім.
"Моє серце розділене на дві частини. Одне серце говорить за мою польськість, інше серце говорить за ту частину, яка є українською, яка є моїм родинним домом", – зізналася Шумлянська. Вона додала, що сьогодні вона більше потрібна в Україні, ніж за кордоном.
Вона також закликала поляків та європейців до солідарності.
"Ми – звичайні люди, які постраждали від того, що відбувається, від того, що хтось інший вирішив влізти в наше життя своїм брудним черевиком і змінити абсолютно все. Пам'ятайте, що перед обличчям страждань інша людина повинна подати руку і підтримати", – заявила голова Житомирського польського центру освіти і науки.
З Києва Iryna Hirnyk (PAP)
Опр. Roman Havryshchak
hav/
