Професор Ґраля: російська історична політика залежить від поточних потреб Кремля
Російська історична політика не має єдиної послідовної лінії та змінюється залежно від поточних потреб Кремля. Про це заявив історик Ієронім Ґраля, наголосивши, що в Росії історію розглядають передусім як політичний інструмент, а не як простір для пошуку істини.
Президент Росії Володимир Путін підписав закон, спрямований на боротьбу з фальсифікацією історії. "Поправки до закону “Про основи системи профілактики правопорушень” були опубліковані 25 травня на офіційному порталі законодавчих актів", – повідомляє Gazeta.ru. 13 травня їх ухвалила Державна Дума, а 20 травня затвердила Рада Федерації. Документ розширює перелік профілактичних заходів, включаючи, зокрема, захист "історичної правди" та заборону применшення значення "подвигу народу в обороні Вітчизни".
Раніше Міністерство освіти Російської Федерації затвердило концепцію історичної освіти для дошкільних закладів, шкіл, середніх професійних навчальних закладів та вищих навчальних закладів. Як зазначив міністр Сергій Кравцов, акцент зроблено на критичному аналізі інформації, роботі з джерелами та протидії фальсифікації історії. У зв’язку зі святкуванням Дня Перемоги на початку місяця Путін також закликав боротися з фальсифікацією історії Другої світової війни.
Путін відомий своїм великим інтересом до історії та її інтерпретацій, які, на думку деяких експертів, є елементом наративу, що використовується для обґрунтування державної політики, зокрема агресивних дій.
Професор Варшавського університету Ієронім Ґраля вважає, що російська історична політика за часів Володимира Путіна не є цілісною та послідовною концепцією, а змінюється залежно від потреб Кремля та поточної політичної кон’юнктури. У розмові з PAP історик і колишній дипломат підкреслив, що російська влада ставиться до історії насамперед як до інструменту державної політики, а не як до засобу пошуку історичної правди.
"Одним із непорозумінь є приписування Путіну єдиної та послідовної політичної та історичної лінії. Історична політика у виконанні Володимира Путіна нагадує старий пізньобільшовицький анекдот про коливання разом із лінією партії. Ця лінія дуже хитка. Достатньо поглянути хоча б на справу Катині – якщо сьогодні карають за дії проти “доброго імені Росії”, то за нинішнім тлумаченням сам Путін мав би опинитися на лаві підсудних, бо ще кілька років тому він говорив зовсім інше", – сказав експерт.
Як зазначив історик, оточення російського президента підтримує суперечливі інтерпретації історії. Ззовні – додав він – це виглядає як своєрідна "історіографічна шизофренія".
На думку Ґралі, протягом останніх десятиліть Москва кілька разів радикально змінювала власну історичну наративну: від концепції "європейської Росії" та модернізації, через бачення окремої цивілізації між Сходом і Заходом, аж до позитивного переосмислення спадщини Монгольської орди як джерела ефективної державності та адміністрації.
Професор оцінив, що сучасна Росія на практиці відкинула "проєкт Петра" (програму модернізації та зближення країни з Європою, реалізовану Петром I – PAP). Він процитував оцінку австрійської дослідниці Іскри Шварц, згідно з якою Петро I Великий намагався ввести Росію до Європи, тоді як Володимир Путін – навпаки – призвів до її виключення з європейського простору.
На його думку, причиною такого повороту стало переконання російських еліт, що європейські цінності, права людини та політичний плюралізм несумісні з чинною моделлю влади.
"Виявилося, що повна інтеграція з європейською системою цінностей та політики не відповідає уявленням російських еліт про те, як слід керувати державою та суспільством", – наголосив він. Як він зазначив, "ми маємо тут справу з фундаментальним конфліктом цінностей, особливо у сфері прав людини, що робить такий проєкт невідповідним сучасній реальності та у довгостроковій перспективі нежиттєздатним".
Професор Ґраля також звернув увагу на процес пошуку універсальних і функціональних постатей у російському історичному пантеоні. Він нагадав про значення Олександра Невського в сучасній політиці пам’яті – у рамках загальноросійського голосування "Ім’я Росії" 2008 року цей правитель був визнаний найважливішою постаттю в історії держави. У обґрунтуванні підкреслювалося, що його шанують як мудрого правителя, дипломата і великого полководця, який не програв жодної битви. Водночас, як зазначив він, ця постать використовується гнучко: її можна зображати як святого покровителя Русі та символ православної традиції, як приклад співпраці зі Сходом, а також як символ боротьби із Заходом, залежно від поточного політичного контексту, в якому до неї звертається Кремль.
На думку професора, попередні спроби створити в Росії культ реформаторів – таких як Петро Столипін, Олександр II Романов чи Сергій Вітте – не дали результату, оскільки російське суспільство не мобілізується навколо ідей модернізації. На його думку, у колективній свідомості й досі домінують образи сильної влади та централізованої держави.
За словами експерта, жертвою прийняття такої моделі колективних уявлень зазвичай стає людина, яка присвячує ідеї сильної держави власне життя та добробут.
"Коли я, ще дуже молодим, читав у Солженіцина про те, як людей, які пройшли через німецьке рабство, потім засуджували до радянського рабства, у мене було враження, що я це десь бачив. І пізніше я зрозумів, що це дуже давня аналогія", – зазначив історик.
Вчений нагадав про долю московських полонених після поразки військ Великого Литовського князівства та Королівства Польського під час литовсько-московської війни у 1512–1522 роках. Після битви під Оршею 1514 року в полон потрапили тисячі солдатів та представників еліти. За словами історика, окрім нечисленних втікачів, до батьківщини повернулися лише двоє високопоставлених осіб – і то лише через 40 років, коли їх звільнив король Сигізмунд Авґуст у знак доброї волі після перемоги Івана IV над Казанським ханством.
"Решта загинули в полоні, їх ніколи не обмінювали й не викуповували. А коли пропонували обміняти тисячі полонених на коригування кордонів і землі, бояри відмовлялися, вважаючи, що не годиться обмінювати людське життя на “те, що вічне”, тобто землю", – пояснив науковець.
"Це був 1514 рік, а понад 400 років потому мало що змінилося. Це приклад того, як певний спосіб мислення не зникає. Йдеться про ставлення до власних підданих, до “людської матерії”. На все існує відома відповідь: “жінки й так народять”. І це жахливо. Саме в цьому полягає різниця між європейцями та росіянами у сприйнятті світу: з одного боку – турбота про особистість та її індивідуальність, сприйняття кожної людини окремо, а з іншого – підхід, що зводить людину до частини колективу", – підсумував Ґраля.
Ієронім Ґраля – польський історик і колишній дипломат, професор Варшавського університету. Спеціалізується на історії Росії та Східної Європи, російській історичній політиці та польсько-російських відносинах.
Розмовляв Ihor Usatenko (PAP)
