Режим Лукашенка в клинчі між західними санкціями і залежністю від Росії
Влада в Мінську перебуває у складній ситуації, що потребує балансування між залежністю від Росії та потребою виходу з-під західного санкційного тиску. Самі ж можливості західних країн впливати на Білорусь залишаються обмеженими. Проблемою є також відсутність чітко визначених пріоритетів дій Заходу щодо Мінська.
Режим Алєксандра Лукашенка опинився у непростому становищі, особливо з 2020 р., коли відбулися масові протести на тлі, зокрема, президентських виборів, що були сфальсифіковані владою. Хоча й масштабні протести було придушено, а Лукашенко зберіг посаду глави держави, західні санкції – фактично єдина доступна форма реакції країн західного світу – призвели до ще більшого посилення залежності Білорусі від Росії. Це дозволило Москві залучити сусідню країну як до міграційної кризи 2021 р., що зачепила насамперед Польщу та Литву, так і до співучасті в підготовці та реалізації повномасштабної агресії проти України. Хоча білоруська армія безпосередньо не брала участі в бойових діях, територія країни стала плацдармом для першої фази вторгнення на Київ, а також навчальною й логістичною базою для російських військ у наступні роки. У довгостроковій перспективі така ситуація є для білоруського лідера некомфортною, адже дедалі більше обмежує його й без того формальну автономію щодо Москви, особливо у сфері зовнішньої політики.
Певний шанс на часткову зміну становища з’явився після приходу до влади нової адміністрації президента США Дональда Трампа. Розвиток контактів із Вашингтоном призвів, зокрема, до звільнення у 2025 р. близько 200 політичних в’язнів, серед них – нобелівського лауреата Алеся Бяляцького та опозиційних діячів Марії Колесникової і Віктора Бабарика. У відповідь США частково зняли санкції, а сусідні з Білоруссю країни, зокрема Польща, пом’якшили частину обмежень, запроваджених через міграційну кризу. Попри це самостійність Мінська залишається суттєво обмеженою, особливо у військовій сфері. Білорусь була співорганізатором навчань "Запад-25", що відбулися у вересні 2025 р. і фактично були спрямовані проти країн НАТО, включно з епізодами застосування ядерної зброї. Наприкінці грудня у східній частині країни було розміщено ракетний комплекс середньої дальності "Орєшнік", що, хоч і має радше символічне значення, та водночас є чітким сигналом Заходу.
В аналізі Інституту Східного флангу (Instytut Wschodniej Flanki) зазначено, що Мінськ зберігає реальну здатність швидко привести окремі бригади у стан підвищеної готовності та перекинути їх у райони можливих дій на напрямку Україна – кордон НАТО. Білорусь і надалі функціонуватиме як тилова база для російських операцій із можливістю активного використання власних сил як компонента підтримки. Такий стан триває щонайменше з навчань "Запад-17" і створює потенційний ризик масштабної конвенційної атаки за участю білоруських сил. Саме тому проєкти на кшталт "Східного щита" та посилення оборонних спроможностей Польщі й країн Балтії мають глибоке обґрунтування.
Для України це також виклик. За даними порталу "Мілітарний", Білорусь розбудовує військову інфраструктуру поблизу українського кордону. 37-ма гвардійська десантно-штурмова бригада Сил спеціальних операцій дислокується у Гомельській області. Поблизу села Прибор триває будівництво військового містечка. Згідно з чинними угодами, цими об’єктами можуть користуватися і російські військові. Повторення наступу на Київ наразі виглядає малоймовірним, однак повністю виключати такий сценарій у перспективі кількох років не можна.
На початку 2026 р. Мінськ залишається у стані своєрідного підвішеного становища між залежністю від Росії та прагненням часткової нормалізації відносин із ЄС і США. Наразі ніщо не свідчить про швидку зміну цієї ситуації.
Попри це в Мінська залишаються власні приорітети. Аналітик Павло Рад вважає, що головні цілі білоруської влади – збереження режиму та вихід із регіональної ізоляції. Для цього Лукашенко намагатиметься покращувати, або бодай не погіршувати політичні відносини із Заходом і Україною.
Ключовим може стати момент передачі влади Лукашенком у найближчі роки. Існує ризик, що Москва спробує використати цей період для остаточного підпорядкування Мінська. Лідерка опозиції Світлана Тихановська вважає відхід Лукашенка неминучим, зокрема через стан його здоров’я. Під час засідання Координаційної ради 7 лютого у Варшаві вона наголосила, що демократичні сили є альтернативою режиму, а збереження статус-кво, тобто наростаючої залежності від Росії, має для Білорусі екзистенційний характер.
Ймовірно, частину побоювань щодо зазіхань Росії поділяє і білоруська влада, тому шукає альтернативні ринки збуту в країнах Центральної Азії, Близького Сходу та Африки. Головною проблемою залишається логістика, адже Росія може перекрити маршрути через свою територію, а за відсутності альтернатив Білорусь опиняється у фактичній ізоляції.
Для Польщі та країн східного флангу НАТО дилема також непроста: повна ізоляція Лукашенка штовхає країну ще глибше в залежність від Москви, однак неможливо ігнорувати репресії проти опозиції та деструктивні дії у сфері безпеки, зокрема організацію нелегальної міграції.
Підтримка білоруської опозиції та незалежних медіа, хоч і важлива, не розв’язує поточних проблем. Окрім загального бачення демократичних реформ, у Заходу – особливо ЄС – наразі немає чіткої стратегії щодо Мінська, подібної за амбіціями до ініціативи "Східне партнерство", започаткованої у 2009 р. (PAP)
Опрац. Ihor Usatenko
iua/
