Село Богородичне на Донеччині: люди живуть у руїнах, але щасливі, що вижили
Вони живуть у руїнах власних будинків, знаючи, що найближчим часом ніхто їх не відбудує. Вони прислухаються до вибухів з фронту поблизу, сподіваючись, що, можливо, їм увімкнуть електрику. Мешканці Богородичного, що на сході України, живуть без світла вже майже два роки. "Заради цього ми вижили, і ось ми тут", – кажуть вони.
Тут, на півночі Донецької області, починається зона, зруйнована війною. Позначена уламками автомобілів і згорілими танками обабіч доріг, зірваними дахами будинків і воронками від вибухів бомб. Все це принесла сюди Росія.
Над селом Богородичне височіє посічений осколками блакитний храм Пресвятої Богородиці. Частина монастирського комплексу на пагорбі біля церкви зруйнована снарядами. Вулицями села, серед зруйнованих будинків, блукають собаки й коти. Людей ніде не видно.
"До війни нас було 800 осіб, зараз залишилося близько 20. Хто міг – втік, хто не міг – залишився", – пояснює пан Анатолій, якого ми зустріли біля зруйнованого мосту через річку Донець.
Тут 68-річний чоловік збирає гарматні гільзи, залишені російською армією. Він викопує їх із землі, щоб потім передати волонтерам, які проїжджають через село. "Вони розмальовують їх різними візерунками та продають десь у світі, щоб допомогти нашій армії, і я також таким чином допомагаю", – пояснює він.
Росіяни, які окупували Богородичне в червні, були витіснені звідти українськими військами у вересні 2022 року.
"Можливо, їх (окупантів) не зустрічали як визволителів, але багато мешканців їх підтримали, а потім пішли з ними. Це Донецька область, тут завжди добре працювала російська пропаганда, а Україна роками нічого з цим не робила", – зітхає він.
Анатолій вважає, що свій внесок у формування проросійських настроїв зробили ченці з храму в Богородичному, який визнає верховенство Російської православної церкви.
"Зараз вони втекли до своєї лаври у Святогірську, тут майже не показуються, і це нормально. Якщо їм не подобається в Україні, нехай їдуть до Росії", – махає він рукою в бік міста, розташованого приблизно за 5 км за течією річки.
Однак пані Люба, яка живе на монастирському пагорбі, не скаже жодного поганого слова про монахів. "Це наша православна церква, наші батюшки, ми з ними молилися і молимося, хоч їх вже немає. Ми молимося за закінчення війни та за мир", – каже вона.
Приблизно за 35 кілометрів на схід від Богородичного проходить лінія фронту. Час від часу в селі можна почути оглушливі артилерійські удари з так званого Лиманського напрямку.
"І поки там будуть стріляти, ніхто нам тут нічого не відбудує. Було б добре, якби хоча б електрику підвели, якої у нас немає вже майже два роки. Може, відкрили б магазин. Може, сюди повернулося б якесь життя, як повернулася Україна", – каже на прощання Анатолій.
З Богородичного Jarosław Junko (PAP)
Опр. Roman Havryshchak
hav/
