Шабловський: примирення щодо Волинської різанини можливе завдяки українцям, які рятували поляків
"Я вважаю, що ми можемо примиритися. Таким мостом примирення є ті українці, які намагалися рятувати своїх сусідів і які разом з ними гинули. Відважні, добрі люди, завдяки яким сьогодні тисячі поляків живі", — сказав у середу в студії PAP Вітольд Шабловський, автор книги "Оповіді з Волині".
"Обидві книги ("Справедливі зрадники" 2016 року та нове, змінене видання цієї книги під назвою "Оповіді з Волині" 2023 року) розповідають про історії ризикованого добросусідства з Волині, а саме про українців, які в 1943 році ризикували життям для того, щоб рятувати поляків. У той час бандерівці з УПА безжально вбивали не тільки поляків, але й тих українців, які відмовлялися їх підтримувати або допомагати польським сусідам. Уперше я поїхав на Волинь 12 років тому, коли наближалася 70-та річниця Волинської різанини. Тоді я шукав останніх живих свідків — українців, які пам’ятали ті події", — наголосив Шабловський.
"Від самого початку я шукав саме "тих добрих" людей, тобто тих, які допомагали полякам. Вони розповідали мені вражаючі історії. Одна з них, описана в обох книгах, — це історія родини Парфенюків із Киселина. Половину родини вбили за те, що двоє братів — Павло й Петро Парфенюки — допомагали польським сусідам. За цю допомогу вбили їхніх батьків, а також Павла з його дружиною Олександрою та донькою. Лише Петру вдалося втекти до Польщі", — розповів репортер.
Вітольд Шабловський почав писати свою першу книгу 12 років тому. На його думку, ще тоді тема Волині була табуйована.
"Про Волинь тоді переважно говорили в правих середовищах. Там тема була живою. У мейнстримних ЗМІ говорили про неї дуже мало, а я хотів не лише говорити про Волинь — я хотів розмовляти з українцями. Пам’ятаю, як я вперше перетнув кордон. Я був сам і мав вийти, почати ці розмови, але два дні не виходив з готелю, бо не уявляв собі, з чого почати. Хоч я і знав, що я не шукаю бандерівців. Це було моїм принципом від самого початку. Нехай бандерівцями займаються історики — нехай пишуть монографії, аналізують джерела цього руху. Я їхав до добрих людей. До тих, хто рятував. Але попри це — це був для мене великий стрес", — зізнався Шабловський.
"Для тих українців, які рятували поляків, це також травма. Вони теж втратили близьких, а потім мусили залишитися там. Поляків було виселено — частина залишилася, але більшість виїхала на польські землі. А українці, які залишилися, продовжували жити в тих самих селах, оточені бандерівцями або людьми, які приєдналися до УПА і брали участь у спалюванні польських сіл, у вбивствах сусідів. Ці добрі сусіди жили серед них. Серед людей, які знали, що вчинили, і, м’яко кажучи, не були їм приязні. Часто вони несли в собі таку ж велику травму, як і поляки, які пережили різанину", — підкреслив Шабловський.
На думку журналіста, в Україні сьогодні існує два типи пам’яті. Один — це офіційна пам’ять, "та, щодо якої Польща протестує, яка ставить пам’ятники Степанові Бандері", та пам’ять локальна — це пам’ять мешканців Волині.
"Цікавий момент виникає тоді, коли в одній родині співіснують дві пам’яті. Наприклад, маємо бабусю, яка пам’ятає 1943 рік, знає, що сталося, і говорить про це прямо. Але маємо онука, який уже переймає офіційну версію подій і сперечається з бабусею", — зазначив Шабловський.
"Я думаю, що Україна повинна зробити інтелектуальне зусилля, щоб скласти цей міф у ціле, щоб визнати, що УПА також вчиняла гріхи. Це важко. Ми в Польщі знаємо, що визнати власну провину набагато важче, ніж вказати на чужі помилки, також історичні. Але я думаю, що в Україні дедалі більше людей розуміє, що це необхідно, щоб рухатися вперед. Що так само, як у Польщі справу Єдвабного в певний момент було покладено в основу нашого шляху до Заходу, подібний процес чекає й на Україну", — підсумував журналіст.
Автор: Wojciech Lobodziński (PAP)
Опрац. Ihor Usatenko
iua/
