Українська пам'ять про загиблих героїв - це не тільки пам'ятники та назви вулиць
Українська пам’ять про загиблих у війні військовослужбовців все частіше сходить з постаменту забронзовілих пам’ятників та стає ближчою до людей. Крім перейменування шкіл, вулиць та розміщення у міському просторі меморіальних дощок та монументів, існують також інші – більш оригінальні та менш фігуративні способи вшанування справи життя тих, хто загинув у боротьбі з російським агресором.
«Якби ви знали, як мені хочеться його обійняти, як мені хочеться його розцілувати, забрати додому і сказати: "Синку, йдемо додому. Я за тобою дуже скучила. Мені сумно без тебе"».
Ці слова належать вбитій горем матері загиблого українського військового – Парасці Мацієвській-Демчук. Про те, якими героїчними та приголомшливими були останні секунди з життя її сина, не тільки сама жінка, але й увесь світ дізнався минулого року, коли майже рік тому, 6 березня 2023 року в мережі Інтернет та в ЗМІ з'явилося дражливе відео з розстрілом українського військовополоненого.
На записі тривалістю 12 секунд видно беззбройного чоловіка у військовому однострої ЗСУ, який стоючи під прицілами автоматів біля виритої ями в лісі, палив свою останню сигарету. Після вигуку «Слава Україні» він був страчений росіянами. В точно такому ж вигляді його образ було вирішено увіковічнити через декілька місяців на території історико-архітектурного заповідника «Київська фортеця», неподалік від військового шпиталю столиці.
Проте новоповсталий пам'ятник одразу викликав шквал критики та коментарів. Багато користувачів Інтернету та спеціалістів називали надмірну реалістичність монумента, подібного радше до зразків з музею воскових фігур, недоречною та моторошною, а обрану скульпторами останню сцену з життя чоловіка сприймали радше як таку, яка здатна ретравматизувати глядача (як це і було у випадку з матір'ю воїна).
Ситуація з цим пам'ятником військовослужбовцю, як і колізії, що неодноразово виникали довкола перейменування вулиць, встановлення меморіальних таблиць чи спорудженням національного військового цвинтаря, пожвавили дискусії в українському суспільстві щодо того, якими ще можуть бути форм ушанування пам'яті тих людей, хто відав за батьківщину життя, або хто загинув внаслідок російської агресії.
На ряду з уже згаданими формами меморіалізації, які стали класичним по всьому світі, почастішали ідеї менш тривіальних практик комеморації. Імена героїв все частіше повертаються не лише в топонімічних знаках та в назвах уже наявних об’єктів, але й в новооблаштованих публічних просторах.
У квітні минулого року на одній з площ у центрі Львова в пам’ять про загиблого у бою на Бахмутському напрямку командира 1-ї окремої штурмової роти Добровольчого корпусу «Правий Сектор» Дмитра Коцюбайла (псевдо Да Вінчі) було відкрито публічний простір з фонтаном. Естетично, а також через ужиті у спорудженні фонтану матеріали, він нагадує стелу Меморіалу Героїв Небесної Сотні у Львові.
Попри свій молодий вік Дмитро Коцюбайло відзначився поважним бойовим шляхом та заслугами на полях битв, командирськими здібностями та хоробрістю, чим і заслужив собі авторитет серед учасників російсько-української війни. Він став уособленням покоління молодих українців, які пройшли через горнило протестів Євромайдану та російсько-українську війну, а також першим добровольцем, якому було присвоєно звання «Герой України» прижиттєво.
Ще одним прикладом «інакшого» способу вшанування пам’яті загиблого комбатанта стало відкриття книгарні у Вінниці. Книжкову крамницю «Герої» на честь вінничанина Миколи Рачка – журналіста і 27-річного військовослужбовця ЗСУ, який загинув у бою влітку 2022 року, було відкрито в середмісті.
Ще будучи студентом за напрямком «Філологія. Теорія, історія літератури» в престижній Києво-Могилянській Академії, хлопець мріяв про відкриття книгарні саме у рідному місті. За його задумом вона мала б бути не лише місцем, де можна було придбати останні книжкові новинки, але й інтелектуальним салоном, що поєднував би найрізноманітніших людей. Цю мрію вдалося втілити його батькам та старшій сестрі Антоніні.
«Загибель Колі на фронті в липні 2022-го була першою втратою в колі мого спілкування на цій війні. І ще одним тривожним сигналом того, що орда забирає життя людей з величезним зарядом вітальності й інтелекту. Ця енергія, однак, не зникла. Те, як Микола Рачок умів гуртувати довкола себе цікавих особистостей і заряджати їх собою, шукало форми для тривання. І врешті цю форму – мрію Колі про власну книгарню – втілила у Вінниці його родина», – пише Олександр Вешелені, директор департаменту маркетингу міста та туризму Вінницької міської ради.
Іншим напрямком увічнення чину українських захисників є заснування іменних стипендій в провідних вишах держави.
Так, нещодавно, річну стипендію імені Героя України Тараса Бобанича, на псевдо «Хаммер», заснували в Українському католицькому університеті. Справа стала можливою завдяки ініціативності родини загиблого воїна та фінансової підтримки з боку Благодійного фонду п'ятого президента України – Петра Порошенка.
«Хаммер» був координатором торговельної блокади Кримського півострова після російського збройного вторгнення 2014 року на півострів, а від початку збройної агресії на Сході України долучився до лав українських добровольців, які захищали країну. Бобанич загинув 8 квітня 2022 року під час виконання бойового завдання на Ізюмському напрямку. Він прикривав відхід своїх побратимів, які потрапили під танковий обстріл.
Іноді світлу пам’ять про українських воїнів намагаються берегти не лише члени родини, але й колеги, учасники професійних спільнот та добровільних організацій.
Так приміром, члени Національної скаутської організації «Пласт», яка подібно до польських харцерів має вже понад сторічну історію, підтримали ідею вояка-артилериста Тараса-Тимофія Гаврилишина. Активний скаут та інструктор для прийдешніх поколінь він заповідав, аби у разі його загибелі в карпатських горах було побудовано гірський туристичний прихисток для альпіністів. Прихисток у пам’ять про львівського пластуна повстав на горі Параска (Парашка) в національному природному парку «Сколівські Бескиди» на Львівщині у листопаді минулого року. Уже зараз в ньому можуть відпочити, зігрітися або переночувати 15-16 мандрівників, які полюбляють експедиції в горах. В майбутньому у цьому місці планують відкрити ще й астрономічну обсерваторію.
Гаврилишин як і багато інших після початку повномасштабного вторгнення РФ пішов захищати Батьківщину добровольцем. Був у складі 45-ї окремої артилерійської бригади. Загинув 1 листопада 2022 року під час звільнення Херсонщини.
Ті хто безпосередньо знав цю людину, підкреслюють, що така форма меморіалізації пам’яті Тараса-Тимофія є найкращим проявом шани до чоловіка, а також, що вона цілком відповідає його характеру та прижиттєвій пристрасті, адже до війни чоловік активно займався прокладанням гірських маршрутів, був туристичним гідом Карпатами, будував дерев’яні козацькі чайки на яких організовував тренувальні походи річкою Дніпро для молоді та ходив на них за Чорне море.
Доктор Антон Лягуша, академічний директор магістерської програми з дослідження памʼяті та публічної історії Київської школи економіки зауважує, що в ситуації щоденної смерті і постійного горя, коли рідні ховають захисників, а держава дуже повільна у збереженні пам’яті про них, очевидним є присутність суспільного запит знизу – тут і зараз матеріалізувати пам’ять про загиблого, загиблу.
«Приватні історії бувають різними. Це і класичні надгробки-пам’ятники, і будування спортмайданчика, і стихійні колективні інсталяції (як у випадку з могилою Романа Ратушного, куди приносять і його портрет, і томик поезії Стуса, і новорічну ялинку). Проте часом питання є складнішим, зокрема тоді, коли пам’ять знизу є колективною, і саме громада, а не влада береться вирішувати, де і в якій формі пам’ятати про трагедію, або героїв. Це часто перетворюється у конфлікт, коли у місцевих урядників не має змоги чи елементарного бажання розбиратися в усіх тонкощах меморіальних практик, а треба уже створити щось (і це "щось", як правило, дуже нагадує вже існуючі формати – класичні пам’ятники, алеї, таблички або парки слави тощо).
«А для того, аби пам’ять жила, вона має говорити з живими. І люди шукають цю нову меморативну мову. Саме тому неканонічні форми пам’яті – це не просто ситуативна реакція людей, а скоріше новий формат цієї пам’яті — від людей для людей та про людей», - підсумовує дослідник.
Автор Ihor Usatenko (PAP)
Опрац. Ihor Usatenko
iua/
