Історик: польсько-український діалог істориків має майже столітню традицію і виходить далеко за межі конференцій
У середу на Підкарпатті розпочався Польсько-Український історичний конгрес. "Друга світова війна та її наслідки для народів, що опинилися під німецькою і радянською окупаціями, спричинили масштабну політичну еміграцію зі Східної Європи. Опинившись за кордоном, польські та українські вчені часто поєднували академічну діяльність із представництвом національних інтересів. Попри розбіжності, в їхній взаємодії з’являлися й показові приклади співпраці", – розповідає учасник конгресу др. Олександр Аврамчук, ад'юнкт Історичного факультету Варшавського університету.
У середу 6 травня в Баранові-Сандомирському (Барануві-Сандомєрському) розпочався Польсько-Український історичний конгрес. У триденному заході братимуть участь близько 100 дослідників, які обговорюватимуть складні аспекти спільної історії та колективної пам’яті. До конгресу долучаться також представники державної влади, парламентів та дипломатичного корпусу з України та Польщі.
Організаторами події, яку вважають найбільшою на сьогодні зустріччю істориків обох країн, є Український інститут національної пам’яті та Центр Мєрошевського.
2026 року минає 120-річчя від дня народження та 50-річчя від дня смерті польського журналіста й політичного публіциста Юліуша Мєрошевського. Тому цьогорічний захід присвячений вшануванню пам'яті патрона інституції-організатора.
Польське Агентство Преси попросило розповісти про становлення польсько-українського історичного діалогу учасника конгресу, ад'юнкта Історичного факультету Варшавського університету др. Олександра Аврамчука. Він є автором книги "Річ Посполита вчених. Виникнення українознавчих студій та польсько-український діалог істориків у Сполучених Штатах, 1939-1991" (оригінальна назва Rzeczpospolita uczonych. Powstanie studiów ukraińskich i polsko-ukraiński dialog historyków w Stanach Zjednoczonych 1939–1991). Монографія, видана у 2024 році видавництвом Студіуму Східної Європи Варшавського університету (Studium Europy Wschodniej UW), аналізує академічний діалог і співпрацю польських та українських інтелектуальних кіл в еміграції, які, попри розбіжності, прагнули сформувати нове бачення Центрально-Східної Європи.
За словами науковця, попри суперечки інституціоналізований діалог і співпраця між істориками сягала корінням ще часів Другої Речі Посполитої та нараховує вже майже сто років.
Дослідник додає, що сам по собі діалог став наслідком професіоналізації історіографії наприкінці XIX століття, а також тенденції до налагодження діалогу між різними національними школами, яка набула загальноєвропейського характеру в період між двома світовими війнами.
"Тобто, українсько-польська розмова про історію до певної міри не була лише українсько-польською, вона була частиною ширшої європейської дискусії про те, чим є історія Європи загалом та Східної Європи зокрема", – зазначає Олександр Аврамчук.
Вибухи етнічного насильства під час Другої світової війни та Ялтинське облаштування повоєнного порядку, що супроводжувалося масовими переселеннями, переглядом кордонів і встановленням політичної залежності ряду країн від Москви, на довгі десятиліття визначили характер відносин між народами Центральної та Східної Європи. Водночас ці ж радикальні зміни створили передумови для поступового зближення позицій та спроб пошуку компромісу.
"Зближенню сторін сприяла очевидна потреба пошуку порозуміння в умовах ялтинської геополітики, коли і Польща, і Україна фактично були позбавлені повноцінного суверенітету. Києву в тих обставинах було складніше, ніж Варшаві. УРСР як частина радянської імперії була позбавлена не лише суверенітету, а й фактичної автономії у формуванні культурної та історіографічної політики. Натомість Польща зберегла певну державну окремішність, а її історіографія, попри обмеження ПНР, мала інституційну присутність на міжнародній арені", – зазначає науковець.
За словами історика, Ялта стала не лише символом посилення радянського впливу на частину континенту, а й прикладом мовчазного прийняття цього порядку західними інтелектуальними та політичними колами.
"У цьому контексті спільний польсько-український голос не раз прагнув нагадати, що Східна Європа є невід’ємною частиною континенту, а "залізна завіса" – від Щецина до Трієста – не може розглядатися як остаточна", – додає Аврамчук.
Історик зазначає, що напруженість у стосунках між діаспорами та посилені після війни ресентименти, в еміграційних середовищах розвивалася наукова співпраця, яка мала ряд показових прикладів.
"Спершу історики старшого покоління, зокрема Оскар Халецький з польського боку та Микола Чубатий – з українського, діяли в межах паралельних інституцій (Польського наукового інституту в Америці та американської філії Наукового товариства ім. Шевченка) і підтримували контакт через міжнародні конгреси, продовжуючи ще довоєнну дискусію про місце Східної Європи, намагаючись перенести діалог у простір відносно вільної академічної комунікації", – наголошує дослідник.
Важливими майданчиками співпраці стали північноамериканські університети й інституції, зокрема Український науковий інститут Гарвардського університету (англ. Harvard Ukrainian Research Institute), створений 1973 року за ініціативи Омеляна Пріцака. Там українські емігранти залучали польських науковців до спільних академічних панелей.
Окремим прикладом співдії стала конференція 1977 року в Гамільтоні в Канаді, організована канадським істориком українського походження, колишнім бійцем УПА Петром Потічним. Вона передбачала участь дослідників із країн соціалістичного блоку та мала на меті вплив на інтелектуальну дискусію по обидва боки "залізної завіси".
У другій половині 1980-х років співпраця набула також символічного виміру. Міжнародні конгреси, пов’язані з відзначенням тисячоліття хрещення Русі, стали платформою для переосмислення спадщини Київської Русі як частини європейської історії, а не виключної спадщини Москви.
"Велике значення при цьому мав також Папа Іван Павло II", – додає Аврамчук.
Науковець також згадав про роль паризького журналу Kultura під керівництвом Єжи Ґєдройця, який підтримував переосмислення польсько-українських конфліктів і критичне ставлення до пропагандистських наративів.
Викладач Варшавського університету зазначає, що за Ґєдройцем і Мєрошевським, історія не повинна слугувати політичним цілям, тому журнал підтримував критичний аналіз складних сторінок минулого.
Він нагадує, що Єжи Ґєдройць заохочував польських істориків до спростування антиукраїнських міфів, а українських – до спростування антипольських. Так, зокрема, Маріан Каміль Дзєвановський на сторінках Kultury заперечував міф про участь українців у придушенні Варшавського повстання 1944 року.
"Водночас редактор найвпливовішого часопису польської еміграції заохочував українських дослідників до осмислення подій Волині. Серед потенційних авторів розглядався Борис Левицький – колишній діяч ОУН, який згодом еволюціонував у бік лівої української еміграції", – додає Аврамчук.
Щоправда, як зазначає вчений, очільник середовища у Мезон-Лаффіт не був прихильником переоцінки ролі наукових конференцій.
"Ґєдройць не вважав, що самі лише академічні зустрічі здатні істотно змінити історичні наративи чи політичні стереотипи", – зауважує науковець.
На думку Олександра Аврамчука, академічна співпраця, хоча й мала обмежений характер, показала, що діалог між колишніми політичними опонентами є можливим.
"У значній мірі вона створила основу для ширшого діалогу після 1989 року, коли з’явилися умови для інституційної співпраці між Польщею та незалежною Україною", – підсумовує історик.
З Барaнова-Сандомирського Ihor Usatenko (PAP) iua/
