Українські фотографи Костянтин та Владислава Ліберови про війну: ми хочемо показати світу правду
Костянтин Ліберов та його дружина Владислава, українські фотографи, які працюють разом під псевдонімом Libkos, майже три роки документують боротьбу України проти російського вторгнення. "Ми не шукаємо краси у війні, але хочемо, щоб світ побачив правду", – сказали вони в інтерв'ю PAP.
До 24 лютого 2022 року, коли почалося російське вторгнення, подружжя Костянтин і Владислава Ліберови займалися весільною фотографією. "Ще за день до початку війни ми сиділи з друзями в Одесі та говорили про те, що будемо робити, якщо почнеться війна. Я не вірив, що це можливо в сучасному світі", – згадує Костянтин.
"24 лютого 2002 року нас розбудили дивні вібрації. Перша інформація про напад Росії була схожа на сон – неправдоподібна. Коли я подивився на російське консульство в Одесі і побачив, що воно зачинене, я зрозумів, що це реальність", – додав він.
Спочатку Ліберови планували втекти, але зрештою вирішили залишитися в Україні. "Фотографія – це все наше життя", – каже Владислава. "Прихід війни означав, що весільні фотографії нікому не будуть потрібні, тому ми почали документувати реальність війни. Для нас це був природний вибір, тому що ми не уявляли, що можемо робити щось інше", – каже вона.
У березні 2022 року подружжя вирушило у прифронтову зону. Спочатку Ліберови документували наслідки бойових дій у Миколаєві та Харкові, а потім приїхали на лінію фронту. "Ми були непідготовлені - у нас не було ні касок, ні бронежилетів. Згодом ми навчилися безпечно працювати в зоні бойових дій", – розповіла Владислава.
Їхні фотографії публікували найбільші світові ЗМІ, такі як The Washington Post та The Times. Однак для подружжя фотографів нагороди чи публічність – не головне. "Наша мета – задокументувати правду для майбутніх поколінь. Ми хочемо показати, що Росія зробила з Україною, нашими містами, нашими людьми", – підкреслив Костянтин.
Робота в зоні бойових дій пов'язана не лише з фізичною небезпекою, але й з величезним психологічним навантаженням. Загибель побратима стала для них особливо пам'ятною. "Буквально за деякий час до цього ми розмовляли. Це була людина, яка здавалася непохитною, майже незламною. Коли ти бачиш, як іде з життя той, ким ти захоплюєшся і з ким ти ділив важкі моменти, всі твої уявлення про безпеку руйнуються", – згадує Владислава. "Такі моменти змінюють тебе назавжди. Ти будуєш себе заново, бо кожна смерть на війні - це пролом у твоїй душі", – вважає вона.
На запитання, чи можна звикнути до смерті, фотографи відповідають, що, на жаль, так. "Перша смерть ламає людину. Кожна наступна – не менш болюча, але з часом психіка адаптується, щоб вижити. Україна втрачає людей щодня. Ці жорстокі будні стають нормою, хоча цього не повинно бути ніколи", – каже Костянтин.
Попри це, подружжя фотографів хоче продовжувати свою місію. "Те, що ми разом, допомагає нам вижити. У нас спільні труднощі, проблеми, але й спільна місія. Фотографія стала для нас формою терапії та інструментом, який дозволяє документувати цю війну – для майбутніх поколінь, для правди", – підкреслили вони.
Владислава зазначила, що фотографії Libkos – це не лише зображення війни, але й свідчення незламності та сили людського духу. "Ми не шукаємо краси у війні, але хочемо, щоб світ побачив правду", – підсумували фотографи. (PAP)
Авторка: Hanna Czarnecka
Опр. Roman Havryshchak
hav/
