Львівський історик: український інтегральний націоналізм був ідеологією бездержавної нації
“Обізнаність українського суспільства про події на Волині зросла, однак не варто очікувати, що навіть знаючи про темні сторінки УПА, її шанувальники найближчим часом радикально змінять свою оцінку”, – зазначає PAP український історик, дослідник інтегрального націоналізму Олександр Зайцев.
За словами професора Українського католицького університету у Львові, концепція інтегрального націоналізму виникла ще на самому початку XX століття. У 1900 році французький мислитель, лідер руху Action française Шарль Моррас написав статтю, яка так і називалася “Інтегральний націоналізм”.
“У ній він писав, що у Франції республіканець не може бути досконалим націоналістом, бо республіканський устрій шкодить Франції. І лише роялізм, який поєднує в собі постулати всіх націоналістичних груп, може бути таким цілісним інтегральним націоналізмом”, – зазначає історик.
Проте, за його словами широкого поширення концепція набула після Першої світової війни. Розчарування в лібералізмі та соціалістичному інтернаціоналізмі після війни посприяло зростанню популярності цієї ідеології. За своєю суттю, інтегральний націоналізм – є формою авторитарного націоналізму, яка ставить інтереси власної нації понад інтереси будь-якої соціальної групи, особи, людства в цілому.
“Особливого поширення вона набула серед народів, які не отримали власної державності після війни, зокрема серед українців”, – розповідає Зайцев.
Український інтегральний націоналізм поділяв базові риси європейських інтегрально-націоналістичних рухів – пріоритет нації над індивідом, трактування нації як органічної спільноти та вимогу підпорядкування особистих інтересів інтересам національної спільноти.
“Водночас його визначальною особливістю було прагнення не до зміцнення вже наявної держави, а до створення власної”, – додає вчений.
Однією з організацій, які не змирилася з поразкою Української революції 1917-1921 років, була Українська військова організація (УВО). Вона постала у 1920 році як підпільне об’єднання колишніх військовиків і учасників визвольних змагань. Її основним завданням було продовження збройної боротьби за українську державність в умовах поділу українських земель між сусідніми державами.
Як зазначив Зайцев, УВО на початковому етапі не була ідеологічно однорідною організацією. До неї входили представники різних політичних течій – від соціалістів до консерваторів. Єдиним об’єднавчим чинником була ідея збройної боротьби за незалежність України. Лише наприкінці 1920-х років частина діячів УВО перейшла на позиції інтегрального націоналізму, що згодом привело до створення Організації українських націоналістів (ОУН) у 1929 році.
За словами дослідника, ця українська організація виникала вже в інший час та в інших умовах – у підпіллі та еміграції, коли її засноввники дійшли висновку, що самого лише військового спротиву недостатньо – необхідна цілісна ідеологічна платформа.
Її головним складником Зайцев назвав концепцію українського інтегрального націоналізму, головні ідеї якого були оформлені Дмитром Донцовим. Політичний теоретик, публіцист та літературний критик, політемігрант з підросійської частини України тривалий час жив і працював у міжвоєнному Львові. Він сформулював концепцію “чинного націоналізму”, яка наголошувала на єдності політичних цілей, дисципліні, волі та боротьбі за державну незалежність України.
“Дмитро Донцов цінував можливість легально працювати та видавати свій журнал, що йому фактично дозволяли польські органи безпеки в межах неформального компромісу: він міг критикувати СРСР і Росію, але мав утримуватися від різкої критики Польщі та не підтримувати зв’язків з антидержавними організаціями. Після загрози депортації у 1923 році він взяв на себе відповідні зобов’язання, через що дистанціювався від підпілля та відмовлявся від співпраці з ОУН”, – розповідає Зайцев.
“Таким чином, ОУН перейшла від військово-організаційної логіки, притаманної УВО, до політико-ідеологічної моделі руху, спрямованого на створення держави”, – зазначає він.
Говорячи про інтелектуальні подібності між українським націоналізмом та іншими рухами у міжвоєнний період, Зайцев зауважив, що доречними будуть паралелі з французьким, румунським рухами, а також польським інтегральним націоналізмом, зокрема середовищем енденції та її пізніших радикальних відгалужень.
“Є дослідження, які показують, що Донцов уважно ставився, наприклад, до текстів Романа Дмовського”, – зазначив історик.
Говорячи про українсько-польські відносини міжвоєнного періоду, Зайцев зазначає, що взаємне загострення – радикалізація українського руху та жорстка відповідь польської держави – суттєво звузили простір для діалогу між двома народами. Окремо історик звернув увагу на поколіннєвий конфлікт усередині руху. Молоді “крайовики”, серед яких був Степан Бандера, були значно радикальнішими за старше покоління ветеранів визвольних змагань на чолі з Євгеном Коновальцем та Андрієм Мельником.
Як приклад ескалації насильства дослідник наводить ”саботажну акцію” 1930 року – кампанію підпалів і диверсій у Східній Галичині та реакцію на неї польської влади. За його словами, ініціатива виходила від молодих радикалів із середовища юнацтва ОУН і не була контрольована керівництвом підпілля.
”УВО взяла на себе відповідальність за цю акцію вже після того, як вона набула широкого розмаху”, – зазначив історик.
У відповідь на ці події на Галичині було розпочато пацифікацію 1930 року – масштабну каральну акцію, память про яку, на думку Зайцева, стала одним із чинників подальшого погрішення міжетнічних стосунків.
“Такими своїми акціями, як пацифікація, або створення табору у Березі Картузькій, польська влада лише збільшувала авторитет найрадикальнішого крила українських націоналістів”, – зазначив він.
Коментуючи співвідношення з європейськими праворадикальними рухами, Зайцев зазначив, що Організація українських націоналістів цікавилася італійським фашизмом як прикладом успішного націоналістичного руху, однак усвідомлювала специфіку власного становища через відсутність державності. Щодо поширених паралелей із націонал-соціалізмом, він наголосив, що значна частина публіцистів ОУН критично ставилася до нього, передусім через його расову ідеологію.
“У співпраці ОУН із Німеччиною першорядними були прагматичні міркування”, – наголосив дослідник.
“Керівники ОУН розуміли, що єдина країна в Європі, яка має і силу, і намір зруйнувати існуючий порядок, так звану версальську систему – це Німеччина”, – додає він.
Третьою організацією, що відіграла важливу роль у контексті польсько-українського протистояння, була Українська повстанська армія (УПА). Вона сформувалася у 1943 році як масова партизанська сила, що діяла під політичним проводом Організації українських націоналістів (бандерівців) переважно на Волині та в Галичині. УПА вела бойові дії проти радянських і німецьких окупаційних структур, а також перебувала у складному збройному конфлікті з польським підпіллям.
Як зауважив історик, хоча під назвою УПА зазвичай мають на увазі передусім збройні формування бандерівської ОУН, сама вона не була винаходом бандерівців. Перші загони під такою назвою діяли на Поліссі під командуванням отамана Тараса Бульби-Боровця.
Це формування виникло як самостійна структура поза ОУН і мало на меті боротьбу за українську державність в умовах окупації. У 1943 році між Бульбою-Боровцем і бандерівською УПА стався конфлікт, у результаті якого саме остання стала домінуючою силою підпілля, а “бульбівці” були змушені дистанціювалися від неї, хоч частину з них бандерівці примусово включили до своєї УПА. Пізніше структура Бульби-Боровця була перейменована на УНРА (Українська Народно-Революційна Армія), а її залишки були ліквідовані радянськими спецслужбами, зокрема НКВС, у повоєнні роки.
“Ця перша УПА ніколи не була антипольською. І коли бандерівці пропонували Бульбі Боровцю розпочати антипольську акцію, він це відкинув, а пізніше засудив антипольську акцію тієї другої УПА”, – розповідає Зайцев.
За словами дослідника, слід розуміти, що в середовищі українських націоналістів були різні напрямки: “Був демократичний український націоналізм, соціалістичний український націоналізм. Зрештою навіть в авторитарному відгалужені були різні націоналісти. І лише одна група несе відповідальність за масові вбивства у 1943 році. Це ОУН-Б (бандерівці) та керована ними УПА, або друга УПА”.
Торкаючись теми історичної пам'яті, Зайцев висловив переконання, що майбутнє українсько-польське порозуміння в довшій перспективі можливе. Воно потребує відмови як від безкритичної героїзації, так і від спроб звести всю діяльність історичних рухів виключно до їхніх злочинів.
“В українській національній пам’яті УПА асоціюється насамперед не з Волинською трагедією чи антипольськими акціями, а з боротьбою за незалежність України – передусім проти Радянського Союзу та комуністичного режиму. І саме за це її в Україні шанують”, – каже вчений.
“Натомість ще донедавна широка публіка в Україні загалом була мало обізнана з українсько-польським конфліктом на Волині. Тепер ця обізнаність зросла, однак не варто очікувати, що навіть знаючи про діяльність УПА та – назвімо речі своїми іменами – її злочини, адже вбивства цивільного населення, зокрема жінок і дітей, як у ході антипольських акцій, так і в рамках польських відплат, є злочином – шанувальники УПА радикально змінять свою оцінку”, – додає він.
За прогнозом Зайцева українське суспільство не погодиться з вимогою визнати УПА злочинною організацією, як цього часто очікують у Польщі, ще й в час війни з Росією.
“Адже це означало б заперечення організації, яка зі зброєю в руках боролася за незалежність України і в багатьох випадках робила це героїчно. Саме ця боротьба є важливим елементом сучасної української історичної пам’яті. Інша річ, що ця пам’ять в Україні набуває рис певного квазірелігійного культу, коли будь-яка критика УПА сприймається як посягання на святиню. На мою думку, до цього слід ставитися спокійніше і бачити в діяльності ОУН і УПА як світлі, так і темні сторони”, – підсумував історик. (PAP)
Олександр Зайцев – український історик, професор Українського католицького університету у Львові. Спеціалізується на історії українського націоналізму ХХ століття, зокрема ідеології інтегрального націоналізму, діяльності ОУН, а також інтелектуальній історії міжвоєнної Центрально-Східної Європи. Автор низки наукових праць і досліджень, присвячених українським політичним рухам міжвоєнного періоду.
iua/
